Москва послідовно втрачає союзників та партнерів на Кавказі, які поступово перетворюються на її ворогів
Це послаблює позиції Росії в регіоні та негативно впливає на реалізацію її інтересів. Як наслідок, Туреччина має можливість посилити власну вагу у Кавказькому та Чорноморському регіонах. До того ж, вчорашні спільники росіян завзято переходять на її бік. Політико-економічні заходи Туреччини з досягнення своїх цілей супроводжуються пожвавленням її військової активності, що відкриває новий фронт для Росії, яка змушена відволікати свої бойові ресурси від України. Нові виклики та загрози знижує здатність Росії продовжувати війну, що відповідає інтересам України. Втім, підвищується вмотивованість Москви у справі з утримання під контролем Криму і півдня України.
Подальша втрата Москвою партнерів і союзників є наслідком її імперської політики та нахабного до них ставлення. Отож деякі з раніше близьких до неї країн-спільників переходять на бік її суперників. Як наслідок, міжнародні позиції Росії послаблюються, а також з’являється перспектива щодо виникнення нових осередків військового протистояння між нею та її сусідами. Як приклад — ускладнення відносин з Азербайджаном, що з початком війни набуває для Росії особливого значення. Так, за свідченням деяких поважних експертів, Азербайджан виконує роль логістичного каналу, за допомогою якого Росія оминає західні санкції, в тому числі отримуючи товари подвійного призначення. Таким каналом є також Туреччина, у якої тісні економічні зв’язки з ЄС, хоча вона не підтримує його санкції стосовно Російської Федерації. До того ж через територію Азербайджану та Росії прокладений нафтопровід Баку — Новоросійськ, що призначений для транспортування нафти із Каспійського до Чорноморського регіону з подальшим виходом на світовий ринок. Таким чином Москва має можливість видавати свою нафту за азербайджанську чи казахстанську і таким чином долати також західні обмеження на її нафтовий експорт.
Щоправда, ще до війни Росія за допомогою Азербайджану реалізувала свої інтереси на Кавказі. Зокрема, 22 лютого 2022 року, напередодні путінського повномасштабного нападу на Україну, була укладена Московська декларація про союзницьку взаємодію між Азербайджанською Республікою та Російською Федерацією. Основними положеннями документу є: утримання від будь-яких дій, що шкодять стратегічному партнерству обох країн; надання військової допомоги одна-одній у разі виникнення такої потреби; поглиблення взаємодії сторін у нафтогазовій галузі.
Західні експерти вважають, що саме це і було підґрунтям прихованого надання Азербайджаном допомоги Росії у вирішенні проблем з американськими та європейськими санкціями. Зі свого боку Москва спростила доступ азербайджанських товарів до російського ринку, а також не перешкоджала Баку у справі з відновлення контролю над Нагірним Карабахом. Тим самим задля згаданих вище можливостей використання Азербайджану у своїх цілях Росія пожертвувала Вірменією, яка є її союзницею по ОДКБ. Саме через це і погіршилися вірменсько-російські стосунки, через що почав знижуватися вплив Москви на Кавказі.
Втім, не все гаразд у Москви і у стосунках з Азербайджаном, що призводить до подальшого підриву її позицій в регіоні. Як відомо, приводом для цього стало збиття силами ППО Росії пасажирського літака «Азербайджанських авіаліній», який виконував рейс Баку — Грозний 25 грудня 2024 року. Через завдані росіянами пошкодження літак здійснив жорстку посадку не в російських аеропортах, а на території Казахстану, внаслідок чого загинуло 38 осіб. Москва визнала свою причетність до інциденту, однак відмовилась від публічного вибачення перед Азербайджаном та виплати компенсацій постраждалим або їх родичам.
На той час інцидент не мав видимих наслідків, окрім гучного обурення Баку позицією Росії. Однак, президент Азербайджану І. Алієв відмовився від участі у параді Перемоги в Москві 9 травня ц.р., хоча і відправив на нього азербайджанський військовий підрозділ. Не виключається також, що Азербайджан не допомагатиме Росії обходити відомі санкції. Крім того, він не припиняє співробітництва з Україною, надаючи їй гуманітарну та економічну допомогу. Не в інтересах Росії і стратегічне партнерство Азербайджану з Туреччиною, яка є її головним суперником, а фактично, і військовим супротивником на Кавказі, в Чорноморському регіоні та на Близькому Сході.
Як вважають аналітики, через все це Москва могла спробувати «покарати» Азербайджан, в тому числі через його діаспору в Росії. А це понад один мільйон осіб. Вихідці із Азербайджану «тримають» у своїх руках низку потужних бізнесових структур, навіть контролюють певні сектори російської економіки. На відміну від багатьох інших пострадянських країн, Азербайджан не залежить від грошових переказів його заробітчан, які працюють в Росії. Тим не менш, азербайджанці сприймають діаспору за кордоном як частину своєї спільноти.
З огляду на таку позицію народу Азербайджану, Москва свідомо завдала дошкульного і болючого удару по його гідності. Саме так в Азербайджані сприймається факт затримання російськими правоохоронними органами щонайменше 50 етнічних азербайджанців у м. Єкатеринбург 27 червня ц.р. за нібито їхню причетність більш ніж 20-річної давнини до кримінального угруповання. При цьому дві особи при затриманні були жорстоко вбиті.
Зазначимо, що Баку не змирився з Москвою, зробивши жорсткі кроки у відповідь. Так, були скасовані як візит віце-прем’єр-міністра Росії О. Оверчука до Азербайджану, так і всі російські культурні заходи в країні. Керівництво Азербайджану офіційно звинуватило Росію у тортурах та вбивствах азербайджанців, порівнюючи її з нацистською Німеччиною. Водночас азербайджанська поліція обшукала офіс російського пропагандистського агентства «Sputnik-Азербайджан» та затримала двох його співробітників за звинуваченням у роботі на російські спецслужби. А згодом — ще 8 росіян за звинуваченням в наркоторгівлі.
Така реакція Баку стала для Москви несподіванкою. Вона назвала її демаршем антиросійського характеру. Ще далі пішли російські Z-пропагандисти та блогери, які закликали Кремль розпочати масштабні репресії щодо азербайджанської діаспори, закрити російський ринок для азербайджанських товарів та навіть оголосити Азербайджану війну.
Звичайно, що Москва так не зробила, оскільки зацікавлена у зв’язках з Азербайджаном. Вона намагається врегулювати ситуацію у дипломатичний спосіб. Разом з тим, прагне змусити Азербайджан проявити лояльність та діяти винятково в руслі її політики. Але це, як завжди, служитиме підґрунтям для незлагодженості в їх двосторонній діяльності.
Тим паче, що позаду Азербайджану фігурує Туреччина, яка дотримується активного курсу зі зміцнення своїх позицій, як лідера сусідніх з нею регіонів, тюркомовних — зокрема. В рамках такої діяльності Анкара використовує Баку для просування своїх інтересів на Кавказі.
Так, ще в 1992 році між Туреччиною та Азербайджаном був укладений Договір про двостороннє військове співробітництво. А в 2010 році сторони підписали Договір про стратегічне партнерство та взаємодопомогу між Азербайджанською Республікою і Турецькою Республікою. Згідно з ними Анкара як надавала, так і надаватиме всебічну допомогу Азербайджану, в тому числі у зміцненні його збройних сил.
Наразі армії двох країн тісно інтегровані, мають спільні оперативні плани дій на Кавказі. Водночас Туреччина стала одним із основних торговельно-економічних партнерів Азербайджану і сприяє виходові його енергоносіїв на зовнішні ринки. По суті, Туреччина є і опорою Азербайджану у його суперечностях з Росією.
Сприяння Туреччини дала Азербайджану змогу перемогти у другій війні з Вірменією за Нагірний Карабах у 2020-2023 роках та відновити свою територіальну цілісність. Таким чином Туреччина посилила свій вплив на Азербайджан та зміцнила позиції на Кавказі. А загострення стосунків між Вірменією та Росією послужило причиною зближення Анкари і Єревану.
Незважаючи на існуючі проблеми у відносинах між Вірменією та Азербайджаном і Туреччиною, на теперішній час відбувається формування їх певного об’єднання на основі спільного відстоювання інтересів у стосунках з Росією.
Наприклад, між Азербайджаном, Вірменією та Туреччиною укладена угода щодо Зангезурського коридору, який має важливе значення для всіх сторін. Коридор з’єднує Азербайджан з його провінцією Нахічевань через територію Вірменії, а Туреччина виступає гарантом такого договору. Також готується мирна угода між Азербайджаном та Вірменією.
Певною перешкодою для остаточного закріплення Анкарою своїх позицій на Кавказі є проросійський курс сьогоднішнього керівництва Грузії. Щоправда, Анкара може посилити свій вплив на Тбілісі за допомогою поглиблення економічних двосторонніх зв’язків. При цьому Туреччина виступає одним із основних торговельних партнерів Грузії та інвестором щодо її економіки. А в липні 2023 року, в розпал війни Росії проти України, між Анкарою та Тбілісі був підписаний договір про співробітництво сторін у сфері безпеки.
Свої успіхи на Південному Кавказі Анкара використовує також для зміцнення своїх позицій на Кавказі Північному (ПнК) та в Чорноморському регіоні (ЧР). При цьому Анкара покладається на низку сприятливих для себе чинників, які включають: відвернення уваги Москви від війни з Україною; значне послаблення Чорноморського флоту РФ, який зазнав суттєвих втрат під час бойових дій; ускладнення соціально-економічних проблем в Росії, що дестабілізує обстановку на ПнК; відсутність у РФ потужної військової переваги над Туреччиною у згаданих регіонах.
Дотримуючись своєї політики стосовно ПнК та ЧР, Туреччина постійно і у різних форматах посилює свою військову активність на даних напрямках. Основними з них є: навчання національних збройних сил та участь у навчаннях ОЗС НАТО; нарощування турецької військової присутності; подальша допомога Азербайджану зміцнювати армію і флот; підтримка антиросійських сил на Північному Кавказі, а за деякими оцінками — і їх збройних формувань.
Так, на кавказько-російському напрямку розгорнуто 3-ю польову армію збройних сил Туреччини, у складі двох армійських корпусів — загалом одинадцять механізованих бригад. Це дає Туреччині змогу стримувати Росію на Кавказі, особливо в гірській місцевості. А Чорноморські протоки та північно-західна частина Туреччини під захистом 1-ї польової армії у складі трьох корпусів — загалом чотирнадцять механізованих бригад.
ВМС Туреччини домінували над Чорноморським флотом Росії навіть у його найкращі довоєнні часи. Зараз він втратив майже третину свого бойового потенціалу, а поповнити його Росія не має змоги через закриття Анкарою Чорноморських проток.
Саме тому Туреччина не зважає на Росію, проводить прагматичну політику, яка базується виключно на власних інтересах. Водночас в рамках різноманітних військових навчань вона демонструє, що може такі інтереси реалізувати у силовий спосіб. Серед них можна відзначити військово-морські навчання ЗС Туреччини «Mavi Vatan-2025» («Блакитна Батьківщина-2025») та сухопутні навчання «Kış-2025» («Зима-2025»). Офіційно такі заходи не були спрямовані проти інших країн. Разом з тим, їх характер та райони проведення дають підстави для висновків, що вдосконалюються елементи сценаріїв можливих збройних конфліктів і війн між Туреччиною та Росією.
Анкара, зважаючи на свої інтереси у згаданих регіонах, також зважає на інтереси дружньої для себе України, яка відстоюює свою незалежність. Саме тому Туреччина надає необхідну військово-технічну допомогу Україні, намагається посилити свою участь у процесі припинення російсько-української війни.
Крім того, Туреччина об’єктивно зацікавлена у розміщенні свого військового контингенту на території України у складі міжнародних миротворчих сил, оскільки це сприятиме посиленню турецького впливу в Чорноморському регіоні. А у тому випадку, коли виникне збройний конфлікт між Туреччиною та Росією, турецькі війська фактично матимуть плацдарм у Північному Причорномор’ї. Знаходження на півдні України підрозділів турецьких ЗС надаватиме Анкарі також додаткові можливості щодо ведення розвідки проти Росії. Хоча, Анкара має певний інтерес і у продовженні війни, оскільки так послаблюється Росія та зберігаються всі вищезгадані вигідні для Туреччини чинники.
За такого розвитку подій для Росії створюється другий — «південний фронт», що ставить її перед необхідністю адекватно реагувати у військовій сфері. Незважаючи на гостру потребу у військових ресурсах для продовження війни проти України, керівництво РФ змушене відволікати частину із них для стримування Туреччини на Кавказі і в Чорноморському регіоні. Насамперед, йдеться про Південний військовий округ та Чорноморський флот Росії, які виділяють особовий склад для прикриття кордону з Азербайджаном, узбережжя Чорного моря та Кримського півострову, а також посилення російської військової присутності на військової базі в Гюмрі у Вірменії і у самопроголошених республіках в Грузії. Втім, наразі можливості Росії щодо виконання адекватних кроків у відповідь на дії Туреччини суттєво обмежені.
В той же час, посилення викликів і загроз з боку Туреччини підвищує роль та значення для Росії Криму і інших окупованих нею територій на півдні України. Саме Кримський півострів є основною опорою РФ у Чорноморському регіоні, а тимчасово окуповані райони Херсонської і Запорізької областей — з’єднуючою з ним ланкою, як альтернатива Керченському мосту та морським комунікаціям, які можуть бути відносно легко уражені. У такому разі Москва не тільки намагатиметься будь-що зберегти їх для себе, але і розширити захоплені приморські регіони України. По суті, це є однією з головних причин того, що активізуються наступальні дії ЗС РФ на півдні нашої держави, а також що Росія вимагає передати їй всю територію Херсонської за Запорізької областей. Те ж стосується і планів Москви щодо захоплення Миколаївської та Одеської областей України.
Розглянуті тенденції різнопланові за наслідками для України, зокрема, як позитивного, так і негативного характеру. Так, необхідністю реагувати на дії Туреччини та на зміни у ситуації на Кавказі і в Чорноморському регіоні відволікаються увага та військові ресурси Росії від війни проти нашої держави. В той же час, питання збереження контролю над Кримом та окупованими територіями півдня України набувають для Москви життєво важливого значення, внаслідок чого вона в жодному разі не відмовиться від них та намагатиметься їх розширити.
Втім, на даному етапі плани Туреччини щодо Кавказу та Чорноморського регіону відповідають інтересам України, оскільки сприяють послабленню Росії і знижують її спроможність продовжувати бойові дії.
Таким чином, оскільки Росія прагне використовувати у своїх цілях інші країни, ще й при цьому порушуючи їх інтереси, то в результаті її партнери відмовляються від співпраці з нею. Наразі мається на увазі загострення її відносин з Азербайджаном внаслідок того, що Москва намагається повністю впливати на нього. Також послаблюються позиції Росії на Кавказі внаслідок погіршення її стосунків і з Вірменією. Своєю чергою, так створюються сприятливі можливості для реалізації Туреччиною своїх планів з посилення впливу у Кавказькому та Чорноморському регіонах. При цьому Туреччина підкріплює свої наміри військовою активністю на згаданих напрямках, що створює для Росії другий — «південний фронт». Навіть без його переходу в активну фазу він відволікає її увагу та її військові ресурси від України.
Юрій Михайленко,
Інститут глобальної політики
(Зображення згенеровані штучним інтелектом)
